Важко бути "батьком нації"


автор: Федір Костров

Отже, протокол підписано, Андрій Ющенко визнав себе винним, присуджений штраф сягає аж 17 гривень! Ну хай навіть 34 (Нагадаємо, що сама машина коштує 800 тисяч гривень, тобто в 23530 разів більше). Його батько в телефонній розмові з журналістом С.Лещенком визнав зайву емоційність своєї відповіді на прес-конференції 25 липня. Конфлікт вирішено? Багаті плачуть?

ВНИМАНИЕ! Редакция Реалис оставляет за собой право не соглашаться с мнением авторов статей в этом разделе.
Статьи подаются в редакции первоисточника.

Для багатьох події, пов’язані з поведінкою президентського сина, а радше з реакцією його батька, виявилися шокуючими. Причому це переважно стосується представників помаранчевого табору, тих, хто став симпатиком Ющенка не після його інавгурації, а своїми зусиллями здобував його перемогу (чи перемогу українського народу?) минулого року. Але чи дійсно те, що сталося, є настільки несподіваним?

Ще у лютому християни попереджали про те, що Віктор Андрійович є звичайною людиною із своїми слабостями, а не богом, чи ідеалом, хоча багато хто свідомо чи несвідомо бажали нав’язати йому саме цю роль хоча б у своєму власному його сприйнятті. Отже проблема не стільки в самому Ющенку-старшому, чи в тому, що, мовляв, він змінюється на гірше, а в тому, ким ми його самі сприймаємо: новим гуру, духовним вчителем, святим чи власне тим, ким є президент будь-якої держави – топ-менеджером найвищого рівня, але все ж таки чиновником. Тому ніякого зняття з п’ єдесталу насправді не відбувається. Відбувається те, що мало відбутися. Не в цьому випадку, так в іншому. Людина є людиною. „Коли ж кажемо, що не маєм гріха, то себе обманюємо, і немає в нас правди!” (1Івана 1:8). Або пригадаймо Ісусове: „Хто з вас без гріха....”

Проблема, яка трапилась з Віктором Андрійовичем, полягає як раз у контексті апостольського попередження. Адже Слово Боже варто не лише шанувати, але й реалізовувати у повсякденному житті. Недостатньо лише розумово погоджуватися з тим, що усі люди грішні, треба пам’ятати, що це твердження стосується і мене самого, а отже мати мужність визнати свої помилки чи гріхи. Тим більше, що далі апостол продовжує: „Коли ми свої гріхи визнаємо, то Він ( Бог) вірний та праведний, щоб гріхи нам простити, та очистити нас від неправди всілякої” (текст 9). Саме з останнім і трапилась проблема на тій злощасній прес-конференції, але ж у апостольській настанові як раз і міститься порада щодо того, яким чином можна справді вирішувати життєві проблемні моменти. Не замовчуванням, не реакцією на кшталт „сам дурень”, а саме визнанням провини. І як би це дійсно трапилось 25 липня, то мабуть не було б подальших подій і стосовно з’ясування інших подробиць добробуту Ющенка-молодшого, і, що мабуть більш важливо, відкритого листа журналістів із цілком слушними питаннями до Ющенка-старшого.

Дехто вважає, що ніхто не міг підставити Віктора Андрійовича так, як це зробив його власний син. Дійсно, історія вийшла майже в стилі „Тараса Бульби”. Але все ж таки мабуть не варто особливо винуватити дев’ ятнадцятирічного хлопця. І в цьому можна погодитись із Ющенком-старшим. Хто був молодим, пам’ ятає, як хочеться в цьому віці бути „крутим”. А тут тим більш є об’ єктивна можливість для цього. Але, з іншого боку, є батько. І якщо він прагне бути батьком не лише Андрія, але нації (а такі нотки інколи звучать), мабуть варто тримати баланс між батьківськими почуттями, бажанням будь-якою ціною захистити від нападок ближнього і відповідальністю політика, а отже мужністю визнавати помилки, якщо вони вже сталися, і виправляти їх.

Ще одна проблема, яка вийшла на загал, це проблема загальної культури нашого керівництва. М’ ягко кажучи, якось непослідовно картати міністрів за те, що вони інколи у спілкуванні у своєму оточенні дозволяють собі матюки, а через пару годин після цього дозволяти собі, скажімо так, не дуже культурні вислови під час привселюдної прес-конференції. Непослідовно закликати міністрів та інших чиновників до того, що вони мають поважати інших громадян, в тому числі на рівні свого спілкування із ними, і водночас проявляти неповагу до одного з таких громадян, хай навіть і журналіста. Врешті-решт, якщо це дозволено першому чиновнику держави, то чому так не може себе поводити другий, третій, три тисячі двісті двадцять сьомий? Непослідовно зустрічатися з церковними ієрархами, ідентифікувати себе як щиро віруючу людину (у нас із цією „віруючістю” доволі цікаві моменти відбуваються, коли людина принаймні вважає себе віруючою, до храму ходить, молиться, і водночас веде життя далеке від того, про що каже Святе Письмо. До речі, за словами Віктора Андрійовича, Андрій теж є „гарно виховани м, моральни м, духовни м, глибоко віруючи м”. Цікаво, як це поєднується, ну хай навіть в уяві самого батька, духовність і регулярне відвідування нічних закладів, таке собі життя плейбоя. Дійсно, добре місце і спосіб життя для духовної людини), прагнути запровадження у школі „Етики віри” і водночас цю ж саму етику перекреслювати своєю поведінкою та словами.

Я не дуже вірю в замовний характер акції. І навіть якщо припустити, що це дійсно було так на початку, на етапі журналістського стеження за Андрієм, то після 25-го події вийшли за ці межі. Так само як Майдан переріс і політтехнології, і плани тодішньої опозиції. Мова йде вже власне не про Андрія, і навіть можливо не про його батька як такого, а про те, в якому напрямку рухається країна – в напрямку, визначеному Майданом – напрямком чесності, відповідальності, прозорості і рівності перед законом, чи в напрямку консервації того, що отримало назву „кучмизму”. Хоча у будь-якому випадку країна вже дійсно не та, що була рік тому, і 709 підписів журналістів, незалежно від їхніх політичних уподобань чи регіональної розташованості їхніх видань, під зверненням до Президента - тому наочне свідчення. Маємо наочний прояв відомого гасла „Схід і Захід разом!”

Кращого подарунку собі напередодні виборів опозиції годі було чекати. Правда, на здивування її представники якось не активно коментують подію. У самих рильце в пушку? Маємо на увазі, у самих діти є? Період відпусток? Хоча журналісти з їхніх ЗМІ теж підписались під згаданим зверненням. Але думаємо, що принаймні комуністи, які за всіх часів борються з „олігархами” такий привід для себе навряд чи упустять. Можливо, коли повернуться до активного політичного життя після трудових відпусток.

Цікаво, як Президент планує реагувати на згаданий відкритий лист. Мабуть найгіршим, що може бути (але, на жаль, таке теж можна передбачати) це зробити вигляд, що ніякого листа взагалі не існує, не кажемо вже про якісь нові звинувачення на адресу журналістської братії (замовний характер акції, бажання покопирсатися у білизні тощо). Адже в такому випадку позиція журналістів може стати ще критичнішою або взагалі перерости у бойкот, що, знов-таки у контексті наближення виборів, навряд чи буде на користь як самому Віктору Андрійовичу, так і його партії.

Останнім часом доволі часто задаю собі питання: „Так чи варто було мерзнути на Майдані?” І сам собі відповідаю: „Так, варто.” Хоча б для того, щоб сьогодні журналісти могли поставити перед тим, перемогу якого багато хто з них виборював, дуже непрості питання і потребувати поважати себе, при усій своїй незручності. Зміна країни - процес непростий, але в будь якому випадку він має починатися із внутрішніх змін громадян. І добре, що це вже почалося.

Насамкінець хочеться залишити і Президенту, і іншим державним мужам одну біблійну пораду: „Нехай жадне слово гниле не виходить із уст ваших, але тільки таке, що добре на потрібне збудування, щоб воно подало благодать тим, хто чує. Усяке подратування, і гнів, і лютість, і крик, і лайка нехай буде взято від вас разом із усякою злобою. А ви один до одного [ і до інших громадян] будьте ласкаві, милостиві, прощаючи один одному, як і Бог через Христа вам простив! (Послання апостола Павла до ефесян, 4 розділ, 29, 31 і 32 тексти).

Федір Костров