Церква і суспільство


автор: Сергей Тимченко

p_tim.jpgУ чому полягає головна місія Церкви в суспільстві? У чому, інакше кажучи, її унікальне призначення, головне завдання у служінні людям? Помаранчева революція нагадала про особливу актуальність цього питання в часи кризи та суспільних змін. Християни України, які належать до різних християнських конфесій та союзів, разом є частиною Вселенської Церкви, тобто всієї спільноти віруючих-християн різних країн та народів, що жили протягом усієї історії християнства.

В цій статті ми конкретніше поговоримо про сьогоднішню Україну: її соборну, міжконфесійну Церкву, яка включає в себе всіх християн України, та про сучасне українське суспільство – людей, які живуть в Україні, належать до різних культурних, соціальних, мовних та світоглядних груп.

Під час та після помаранчевої революції питання про природу взаємин між Церквою та суспільством по-новому постало перед багатьма віруючими, що засвідчують свою приналежність до різних православних, католицьких і протестантських об`єднань та громад в Україні. Це питання тісно пов`язане і з питанням про природу взаємин між Церквою та державою, яка, в свою чергу, є певною структурою стосунків всередині суспільства, призначеною для того, щоб допомагати співіснувати іншим суспільним структурам.

Прикладом еволюції у стосунках між Церквою та суспільством в Україні є історія протестантських церков. Для декількох поколінь нових протестантських церков, відомих тут як євангельські християни та баптисти, що з'явилися в Україні з середини ХІХ століття, відповідь на це питання майже завжди зводилася до того, що справжня Церква виконує свою місію у світі, коли вона проповідує Євангелію і не боїться переслідувань з боку вороже налаштованого суспільства. Євангельські церкви переслідувалися і в царській російській, і в атеїстичній радянській імперіях. Іноді на короткі відтинки часу переслідування слабшали, але потім, як правило, розпалювалися з особливою жорстокістю. Переслідування припинилися лише в 1991 році, коли Україна стала вільною країною. Кількість євангельських віруючих та громад почала стрімко зростати. До 2005 року кількість протестантських громад вже склала 28,5 % від загальної кількості всіх релігійних громад в Україні. Не будучи формально прив`язаними до стародавніх історичних традицій, євангельські громади нерідко об`єднувалися в нові церковні союзи та асоціації. Вони відчували при цьому свою духовну приналежність до вселенської Церкви та прагнули зберегти те, що так вдало сформулював Блаженний Августин, який є батьком ортодоксії як для західної, так і для східної церков: “В головному – єдність, у другорядному – свобода, у всьому – любов”.

Сьогодні можна сказати, що протестантські церкви і всі євангельські віруючі вже не вважаються чужаками в Україні і нерідко з великим ентузіазмом беруть участь у суспільних і навіть політичних процесах в країні. Питання про своє призначення як частини Церкви Христової, що має особливо важливу місію в світі, постає перед багатьма з них.

В той же час для українського суспільства, особливо зараз, після помаранчевої революції, важливо нарешті визначитися, чи збереже воно плюралістичний шлях розвитку, чи віддасть перевагу погляду на світ крізь обраний певний фільтр уніфікованої ідеології, наприклад, пов`язаної з одною з так званих традиційних Церков, що сьогодні пропонують деякі політики та церковні лідери. Відмова від плюралістичного шляху заради утвердження у суспільстві релігійної ідеології означала б бажання бачити місію Церкви в Україні перш за все як політико-ідеологічну та/або культурно-декоративну. При плюралізмі ж Церква повинна залишитися одним з голосів, а для багатьох людей – найважливішим голосом, що лине з “трибуни Майдану” та вказує суспільству та його керівництву на вічні цінності. Таким чином, якщо суспільство збереже вже обраний для себе плюралістичний шлях, то Церква в Україні буде й надалі продовжувати акцентувати свою увагу на виконанні своєї духовно-етичної місії, найважливішої для суспільства та найприроднішої для самої Церкви.

З іншого боку, без соціально-культурного плюралізму саме суспільство навряд чи зможе нормально розвиватися в демократичному напрямку, але й взагалі. Адже терпимість та доброзичливість до представників інших культур, релігій, ідей стала особливістю України задовго до приходу плюралізму та постмодернізму у Західну Європу. Атмосфера Майдану з його “культурною елегантністю” проявила та підкреслила цю характерну особливість українського суспільства. Плюралізм та демократичний вектор розвитку для України аж ніяк не є чимось чужим.

Однак це зовсім не означає, що плюралістичний шлях – це легкий шлях. В ділянці церковно-державних стосунків плюралістичний шлях ставить складні питання як перед суспільством, так і перед Церквою. Для суспільства проблема полягає у питанні: “Як можна допустити, щоб якась одна релігія відігравала провідну роль, коли у кожної з них є багато конкурентів?” Для християн же проблема пов`язана з самою суттю християнства, висловленою словами Христа: “Я – дорога, і правда, і життя. До Отця не приходить ніхто, якщо не через Мене” (Івана 14:6). Яким чином, в такому випадку, ексклюзивізм християнства може співіснувати з плюралізмом в суспільстві, яке далеко не завжди готове приймати передумови та аксіоми християнської віри?

Деякі християни доходять висновку, що послідовна присвята істині у всіх питаннях, включаючи суспільні та державні, неодмінно мала призвести до заперечення плюралізму та терпимості в етичних питаннях, а, як результат, і до заперечення самої демократії у боротьбі за утвердження в державі християнської ідеології. А з іншого боку, ідея утвердження в країні такого собі ідейно-релігійного тоталітаризму може здатися привабливою і для частини суспільства, яка прагне швидкого встановлення здорової моралі та порядку в державі, звиклої до недемократичних методів організації та правління. Однак спроба побудови суспільства на принципах “державної релігії” означала б для України неминучий відхід від демократичного вектора розвитку країни. Крім того, такий підхід до побудови церковно-державних стосунків поставив би не менш серйозну проблему для християн, адже, згідно з біблійним розумінням, віра у Христа може бути істинною тільки тоді, коли вона вільно прийнята, а не нав`язана ззовні, наприклад, державним законом.

Існує думка, що “золотою серединою” між релігійним плюралізмом та державною релігією є так звана “громадянська релігія”, тобто набір релігійно-етичних переконань, що поділяються представленими в суспільстві релігіями. Згідно з цією думкою, пропаганда таких переконань на державному рівні могла б слугувати єдності та моральному оновленню суспільства і стати основою для зміцнення самоідентифікації нації. Одна з проблем ідеї громадянської релігії є проблема самого суспільства, і вона полягає у тому, що така релігія неспроможна бути голосом совісті для народу та держави. Головною чеснотою прихильників громадянської релігії стає патріотизм, головним об`єднуючим фактором – країна. А тут вже недалеко до обожнювання країни, нації та національних лідерів з усіма можливими наслідками. Крім того, ідея громадянської релігії не може бути прийнятною для самих християн, більшість з яких сприймають таку ідею як запрошення до поклоніння ідолам.

І все ж, українському суспільству, яке прагне до оновлення, дуже важливо зберегти християнський вплив, не в останню чергу завдяки якому Майдан став символом любові, братерської єдності та високого духу. І для цього суспільству не обов`язково відмовлятися від плюралізму, а християнам зовсім не треба відмовлятися від присвяти Христу, як Правді, Дорозі та Життю, проголошуючи в суспільстві християнські цінності, але визнаючи при цьому свободу слова і совісті людей, як носіїв образу Божого. Християнська мораль може допомогти суспільству не стільки, будучи ствердженою законодавчо, скільки будучи ствердженою Божою силою, що діє всередині людських сердець. Люди, якими керує любов та прагнення до правди, спроможні поширювати навколо себе любов і праведність. Любов і правда досягають сердець тільки тоді, коли вони виходять з серця, через які б динаміки або ЗМІ вони не поширювалися б. Майдан нагадав нам про цю істину.

Більшість людей, які стояли на Майдані, впевнені, що вони були свідками чогось незвичайного, якщо не надприродного. Християни, особливо ті, які “пройшли” Майдан, вірять, що це Сам Бог проявив Свою дію в Україні і що Він хоче й надалі благословляти Україну, підтримуючи в серцях людей прагнення до любові і правди, до піклування про розвиток українського суспільства та очищення його від усього, що накопичилося за довгі роки войовничого безбожжя, відкриваючи серця людей для вічного Царства Правди, що має прийти. Якщо це так, то сьогодні місія Церкви – бути разом з усім українським суспільством, яке шукає утвердження принципів справедливості, правди і любові, перебуваючи у Божому розпорядженні та надаючи Святому Духові можливість діяти через Церкву для блага народу. Ця дія може проявлятися й у проголошенні людям доброї звістки – Євангелії, і в організації спеціальних програм турботи про фізичні та соціальні потреби, включаючи організацію християнських притулків, центрів реабілітації, шкіл та лікарень, та в участі окремих християн в політичних організаціях та політичному лобіюванні справедливих законів, і в особистому прикладі високопрофесійної роботи, присвяченої розвитку суспільства на основі християнських ідеалів правди і любові, у підвищенні голосу Церкви на захист справедливості та Правди. Місія Церкви в суспільстві сьогодні залишається пов`язаною з її присутністю на Майдані – єднанні народу заради загальнолюдських цінностей: правди, справедливості та любові, тобто тих цінностей, які насправді є християнськими.

18 апреля 2005

При использовании материалов просьба давать ссылку "Христианский центр Реалис", при размещении в сети Интернет гиперссылку на Официальный сайт центра Реалис: http://www.realis.org
© Реалис.