Українські баптисти і національне питання


автор: Решетников Юрий Евгеньевич

p_reshetn.jpgЦього року в євангельсько-баптистському середовищі України практично непоміченою залишилася доволі знакова для вітчизняного баптизму дата – 80 років Четвертому з’їзду українських баптистів, на якому було схвалено рішення про створення окремого Всеукраїнського союзу об’єднань баптистів, правонаступниками якого є усі на сьогодні існуючі в Україні євангельсько-баптистські угруповання. Міркування над місцем цієї події в історії вітчизняного євангельського руху, безумовно, приводять нас до надзвичайно актуального питання, а саме до проблеми самоусвідомлення вітчизняних євангельських віруючих себе як частини української нації та їхнього ставлення до національного питання.

Насамперед необхідно зазначити, що український євангельських рух сформувався за умов існування Російської імперії, а отже під впливом й відомої національної політики, особливо стосовно України, російської самодержавної влади. Нагадаємо, що вже у 1692 році на Московському православному соборі було заборонено майже всю українську богословську та церковно-богослужбову літературу. 1720 року Петро І забороняє книгодрукування духовної літератури «особливим наріччям» (тобто українською мовою) [Історія православної церкви в Україні: Збірка наукових праць. – К.: Четверта хвиля, 1997. – С. 168]. Петровський указ став зразком для сотень указів, циркулярів, інструкцій російських державних органів щодо книгодрукування в Україні аж до початку ХХ ст., що наочно свідчать про незмінність протягом століть русифікаторської політики царизму щодо національної культури України.

Розвиток українского національного руху на початку 60-х років ХІХ ст. призвів до вкрай негативної реакції самодержавної влади на все українське, до ототожнення природного бажання українського народу читати, писати та вчитися рідною мовою з бунтівними ідеями. Показовим є циркуляр російського міністра внутрішніх справ Валуєва 1863 року, в якому міститься теза про те, що „не було, нема й бути не може ніякої української мови”, а також заборона наукових, релігійних і педагогічних публікацій українською мовою. Друкувати „малоросійським наріччям” дозволялося лише художні твори [Там само. – С. 224. Субтельний О. Україна: історія / Пер. з англ. – 3-тє вид. – К.: Либідь, 1993. – С. 351]. В тому ж дусі був виданий і так званий Емський указ 1876 року, що забороняв ввезення і публікацію українських книжок, використання української мови у театральних виставах, викладання українською мовою в початкових школах та передбачав вилучення із шкільних бібліотек українських книжок. У 1870 році попечитель Київського навчального округу зазначав: „Закон Божий і російська мова – два головні важелі у справі обрусіння краю і культурного закріплення його за російською народністю” [Історія релігії в Україні: У 10-ти т. // Редкол.: А.Колодний (голова) та ін. – Т. 3. Православ’я в Україні. - К.: Український центр духовної культури, 1999. – С. 283].

Поширення російського перекладу Святого Письма у ХІХ ст. на теренах Російської імперії слушно вважається однією з передумов євангельського пробудження в Російській імперії, наслідком чого стало виникнення вітчизняного євангельського руху. Водночас підкреслимо, що в тогочасних умовах мова йшла про поширення виключно російського, а не українського перекладу, в тому числі серед євангельських віруючих. А це крім духовного пробудження мало, на жаль, й інші наслідки. М.С.Грушевський розглядає як негативне явище те, що євангельський рух «увесь час проходив у формах московських». Причину цього він вбачає в тому, що «німці-проповідники.., даючи своїм українським прозелітам Св.Письмо на московській мові і московські ж співанники та інші різні побожні писання, щиро були переконані, що дають їм літературу на їх рідній мові». Внаслідок цього «українські баптисти… заховали московську мову в богослуженні і московське Св.Письмо…» [Грушевський М.С. Духовна Україна. - К., 1994. - С. 124]. Також й сучасний баптистський історик В.Г.Домашовець відзначає: «Дошкульною проблемою була недостача української духовної літератури - Святого Письма, співанників і богословських підручників» [Домашовець В. Євангельсько-баптистський рух в Україні // Євангельська нива. - 1997. - № 1. - С. 14]. Дійсно, поширення саме російськомовної релігійної літератури, особливо Біблії та співанників, в українському євангельському середовищі призвело до виникнення своєрідної російськомовної церковної субкультури в євангельських церквах, навіть у районах, де для повсякденного спілкування, в тому числі і членами євангельських церков, використовується українська або інша неросійська національна мова.

З іншого боку, необхідно зазначити, що з різних причин, національне питання не стояло серед пріоритетних для українського євангельського руху на початку його існування. Водночас відцентрові процеси, пов’язані з падінням Російської імперії 1917 р., формуванням української державності, вплинули й на українських баптистів. Так, з першого по восьме жовтня 1918 р. в Києві відбувся перший всеукраїнський з'їзд баптистів, на якому було покладено початок організації Союзу баптистів України. В цьому контексті було прийнято рішення почати видрук журналу «Український баптист».

Своє формальне завершення цей процес набув у 1921 р. на Другому всеукраїнському з'їзді баптистів у Єлизаветграді, на якому було проголошено створення Всеукраїнського союзу баптистів. Проте на третьому з'їзді, який відбувся у Києві в 1922 р., було вирішено приєднати Всеукраїнський союз до Всеросійського союзу баптистів. Якщо пригадати, що 1922 рік був роком створення СРСР, то рішення Третього всеукраїнського з'їзду про приєднання ще раз стверджує думку про те, що віруючі не можуть бути вільними від тих процесів, які відбуваються в усьому суспільстві. З іншого боку, воно наочно свідчить про те, що ідеї творення української державності, самоусвідомлення себе українцями, принаймні на той час, ще не набули свого поширення у вітчизняному баптизмі.

Перебування у складі Всеросійського союзу мало для українських баптистів не тільки позитивні наслідки, але й негативні, пов'язані з неможливістю оперативного керівництва українськими громадами з московського центру. Тому українські баптисти знову повернулись до ідеї свого власного союзу зі своїм центром, що дозволило би більш оперативно реагувати на ті процеси, що відбувались у житті громад, та ефективно коректувати їх діяльність. Це питання було офіційно закріплено Четвертим всеукраїнським з'їздом баптистів, який відбувся 12-17 травня 1925 р. у Харкові (тодішній столиці України) за домовленістю з Пленумом Ради Всеросійського союзу баптистів і на якому було вирішено заснувати Всеукраїнський союз об'єднань баптистів, зберігаючи при цьому «повну єдність духу в союзі миру» зі всім братством баптистів Радянського Союзу [Див. додаток 2]. Тобто мова не йшла про сепаратистські тенденції, але поява українського союзу була відгуком на потреби громад в ефективній взаємодопомозі. Водночас можемо припустити, що на усвідомлення українськими баптистами необхідності власного союзу могли вплинути й тогочасні процеси українізації та коренізації, особливо з огляду на те, що частина впливових українських баптистських діячів, наприклад Іван Кмета-Єфимович, займала виразну патріотичну позицію. Водночас необхідно зазначити, що бажання українських баптистів мати свій союз далеко не усіма було позитивно сприйнято у Московському братському центрі [М.Тимошенко. Согласованность работы // Баптист. – 1925. - № 6-7. – С. 29. Додаток 3]. У лютому 1926 р. вийшов з друку перший примірник журналу «Баптист України», редактором якого спочатку був О.Г.Альохин, потім П.Я.Дацко, а пізніше І.Кмета-Єфимович.

Зазначимо, що українізація не обмежилась лише формальним створенням союзу, але торкнулася видання духовної літератури, мовної політики журналу „Баптист України”. Програма трьохрічних курсів для проповідників, які планувалося відкрити у Харкові, включала в себе вивчення української мови. 1928 р. у Харкові відбувся П'ятий всеукраїнський з'їзд баптистів, на якому була прийнята резолюція з мовного питання. Згідно з нею, молоді проповідники повинні були вивчати українську мову, а ті, хто володіє - вже проповідувати нею. Водночас зазначалося, що “по громадах, що на місцях, проповідникам не слід утруднювати один одного з приводу національних питань, але в однодушності проповідувати та співати російською, українською та іншими мовами, хто якою володіє, та в якій є потреба” [О.Нагірняк. До історії наших з’їздів // Євангельська нива. – 1998. – № 1. – С. 46].

На жаль, умови радянського режиму не сприяли як існуванню національного українського союзу баптистів, так і діяльності баптистів в країні в цілому. Вже 1929 р. український союз через репресії припинив своє існування, а через лічені місяці його долю розділив і Федеративний союз баптистів СРСР. Водночас усвідомлення своїх національних коренів навіть в ці часи жило в душах принаймні частини євангельських віруючих в Україні. Так, незважаючи на несприятливі умови радянського періоду, ще у вісімдесяті роки ХХ ст. видатний діяч українського баптистського братства Яків Кузьмович Духонченко почав переговори з одновірцями у канадській діаспорі щодо перекладу Біблії українською мовою. На початку 90-х, ще до проголошення незалежності України, він же виступив одним з ініціаторів створення Українського біблійного товариства, приоритетним завданням якого як раз і став переклад та поширення Святого Письма українською мовою.

Відцентрові процеси, які почались в радянській країні на початку 90-х років минулого століття, національне відродження і утворення з СРСР незалежних держав істотно вплинуло на процеси в Союзі євангельських християн-баптистів. У 1990 р. на 21-му з'їзді євангельських християн-баптистів України, який проходив з 25 по 27 січня, було проголошено створення самостійного Союзу євангельських християн-баптистів України.

Українські баптисти загалом позитивно сприйняли розбудову української державності. Як зазначав Голова Всеукраїнського Союзу Об’єднань ЄХБ Г.І.Комендант: „Ми навчаємо членів наших церков любити Бога та бути свідомими громадянами нашої України. Члени наших церков докладають усіх зусиль для відбудови незалежної держави, для того, щоб Україна посіла гідне місце у світовому співтоваристві вільних держав” [Баптизм в світі й Україні // Релігійна панорама. – 2001. - № 2. – С. 66]. Водночас вітчизняні баптисти доводять свої самобутньо-українські витоки, свою спорідненість національній духовності. Певним чином це відбувається й через намагання українізації богослужіння в церквах ЄХБ. Так, Рада ВСОЄХБ неодноразово підтверджувала курс братства на українізацію усього комплексу релігійного життя баптистських церков: богослужіння, навчання у недільній школі тощо.

Але в значній мірі український баптизм поки що залишається русифікованим, чому сприяє й значне поширення в євангельському середовищі російського синодального перекладу Біблії, переважання друку російськомовної богословської літератури (що є, фактично, частиною загальної проблеми розвитку української книги), російськомовне навчання у більшості українських баптистських навчальних закладів тощо. В певному сенсі це відображає загальну суспільну ситуацію, але водночас є і наслідком як аполітичності євангельських віруючих, так й властивого для них консерватизму. Водночас в євангельському середовищі існує і доволі значна частина національно свідомих віруючих [Див.: В.Матвіїв. Національна свідомість апостола Павла // Волинь християнська. – 2004. - № 4. – С. 4-12]. Разом з тим українським баптистам на сьогодні доводиться відстоювати свою національну самобутність й перед обличчям загрози вестернізації, пов’язаної із величезним обсягом контактів вітчизняних баптистських церков із своїми західними одновірцями. Так, якщо раніше національна самобутність вітчизняних євангельських християн-баптистів проявлялася, зокрема, й у тому, що вони святкували Хрещення, Стрітення, Переображення, то останнім часом значна кількість церков, особливо нових, переходить до святкування практично лише Різдва, Великодня та Трійці, уподібнюючись у цьому закордонним баптистським церквам.
Необхідно зазначити, що минулорічні події Помаранчевої революції викликали значне зростання національної самосвідомості серед українських євангельських віруючих, усвідомлення ними себе саме як громадян України відповідальних за її долю, що мало вплив й на мову богослужінь, духовного співу, проповідування та молитов.

Насамкінець зазначимо, що самоідентифікація вітчизняних баптистів саме як українців і громадян суверенної України певним чином впливає й на перспективи поширення баптизму в Україні, на його місце у релігійній мережі держави. Або як зауважує ще М.С.Грушевський, аналізуючи причини, що стали на перешкоді більш значного поширення євангельського руху в українському суспільстві: „Велике негативне значення мав (та й має) ненаціональний характер євангельського руху... Це московство відривало євангельський рух від українського життя і українського Відродження дуже некорисно” [Грушевський М.С. Духовна Україна. - К., 1994. - С. 124].

Див. додатки:
1. Съезд Пленума Совета Всероссийского союза баптистов // Баптист. – 1925. - № 2. – С. 4-5.
2. Четвертый всеукраинский съезд баптистов в Харькове // Баптист. – 1925. - № 4-5. – С. 1-5.
3. М.Тимошенко. Согласованность работы // Баптист. – 1925. - № 6-7. – С. 25-29.
4. К заседанию Совета Всеукраинского союза баптистов // Баптист Украины. – 1926. – № 1. – С. 32-36.
5. І.Кмета-Єфимович. До історії з’їздів баптистів України // Баптист Украины. – 1928. - № 5. – С. 40-41.


Юрій Решетніков,
к.філос.н.