Папа й Україна


автор: Решетников Юрий Евгеньевич

p_reshetn.jpg„Якщо людина не дивиться на небо –
вона втрачає обрії своєї земної дороги”
Папа Іван Павло ІІ (Львів, 26 червня 2001 р.)

На жаль, так ведеться, що значення людини, її важливість саме для тебе починаєш розуміти краще тоді, коли вона вже відходить в потойбічний світ. Саме переоцінку того, що для мільйонів людей різних куточків Землі, зокрема для нас – українців, значить Папа Іван Павло ІІ можемо спостерігати на сторінках різних ЗМІ. І знов, як і завжди, велич цієї постаті починаєш ще більше усвідомлювати саме зараз, коли його вже нема із нами.

Банальне речення, але останній Папа багато значив для України. Взагалі Україна має всі підстави пишатися Папою Іваном Павлом ІІ як своїм сином, оскільки в його жилах завдяки матері текла саме українська кров. Але навіть якщо б цього й не було, значення Івана Павла ІІ для України важко переоцінити.

Мабуть це значення почалось ще 1989 р., коли 1 грудня вперше в історії відбулася зустріч комуністичного лідера – Генерального секретаря ЦК КПРС М.С.Горбачова та Папи Івана Павла ІІ. Результатом стало встановлення дипломатичних відносин (теж вперше) між СРСР та Ватиканом, прийняття рішення про легалізацію Української Греко-Католицької Церкви, початок розбудови державно-церковних відносин на якісно нових основах. Зрештою, це дало можливість християнським Церквам України практично вийти з підпілля та розпочати проповідь Благої Вістки Ісуса Христа в нечуваних раніше масштабах.

Він був першим з Пап, хто відвідав Україну. І мабуть єдиним релігійним лідером, візит якого викликав інтерес не тільки у вірних відповідної церкви, але й усього суспільства, не залишив байдужою значну частину населення. Навесні 2001 року, за опитуваннями соціологічного центру „Соціс”, позитивно сприймали майбутній візит Папи 60% опитаних, негативно – 6%. Дві третини населення України (65,7%) стежили за ходом візиту. Напередодні візиту 20% респондентів вважали, що візит сприятиме підвищенню авторитету України на міжнародному рівні, 17% сподівалися, що він сприятиме поверненню України до християнських цінностей (саме до християнських, а не до цінностей певної церкви) і лише 3% вбачали в візиті засіб католицького прозелітизму. Щодо прозелітизму, то ця думка мала рацію лише в сенсі величезного особистого впливу постаті Івана Павла ІІ, що цілком природно привертало увагу людей і до Римо-Католицької Церкви.

Розмірковуючи над значенням Івана Павла ІІ для України, несподівано для себе відкрив багато паралелей між його візитом 2001 р. з подіями минулої осені. Візит Івана Павла ІІ за своєю силою, енергетикою, духовним впливом як на окремих людей, так й на суспільство в цілому, наслідками, які можливо ще потребують свого подальшого осмислення, здається цілком можливим порівняти з подіями Помаранчевої революції. Можливо тому, що ще свіжі спогади, а можливо тому, що духовне пробудження кінця 2004 р. стало певним наслідком, хай навіть в якомусь сенсі містичним, папського візиту, адже й сам Папа розглядав свій візит в Україну як частину Божого плану нової євангелізації Європи.

Першими словами, з якими новообраний Папа звернувся до тисяч прочан, що зібралися на площі св. Петра у Римі 16 жовтня 1978 р. в очікуванні результатів виборів нового намісника Святого Престолу, стали слова Спаса: „Не бійтесь”. Далі Іван Павло ІІ продовжив: „Не бійтеся правди про самих себе і намагайтесь перемагати страх у глобальній ситуації сучасного світу”. Слова „Не бійтесь” звучали й під час візиту Папи до України 2001 р., закликаючи громадян, а особливо молодь, взяти на себе відповідальність за те, що відбувається в рідній державі, стати на шлях свободи, і перш за все духовної. Ще раз Іван Павло ІІ повторив ці слова під час різдвяної меси 25 грудня 2001 р.: „Коли темрява і зло, здається, перемагають, Христос ще раз говорить нам „Не бійтесь!”. Все його особисте служіння було виконанням цих слів Христа. „Не бійтесь!” можна також вважати гаслом того, що відбулося 22 листопада минулого року і в наступні 17 днів, коли тисячі українців, тих, чия хата ще за день до того була з краю, переступили через власний страх, бажання сховатися і відсидітися і виступили на захист правди. З іншого боку, заклик не боятися правди про самих себе залишається актуальним і для постреволюційного часу. Бо саме пошук і знання правди про себе, навіть правди гіркої, є передумовою формування здорового суспільства та держави, певною гарантією того, що тоталітаризм або похідний від нього кучмізм справді залишаться у минулому. Саме як продовження цього підбадьорюючого Ісусового послання можна розглядати і молитовну підтримку українського народу з боку Папи під час минулорічних складних політичних подій, про що він заявив зустрічаючись у Ватикані з групою українських паломників.

Його служіння було дійсним служінням любові – до вірних своєї церкви, до християн різних конфесій, до людей інших світоглядів. Це викликало й відповідну реакцію, величезну повагу до нього. Показовим є проголошення трьохденної жалоби у зв'язку із смертю Папи у переважно мусульманському Єгипті.

Цей виклик справжньої християнської любові до ближнього незалежно від будь-якої його соціальної належності, тобто саме тієї любові до ближнього, про яку казав Ісус Христос, сприяв новому баченню духовності, порозумінню між багатьма представниками різних Церков України, духовному єднанню громадян, що знайшло свій подальший наочний вияв на Майдані через 3 роки. Безумовно, напрошуються певні аналогії між багатотисячними служіннями у Києві та Львові з Майданом, тим більш що прихід і туди, і туди дуже й дуже багатьох був викликаний саме духовними причинами незалежно від конфесійної належності, і там, і там звершувалось справді богослужіння, проголошувалися ідеали добра та правди. Багатьма спостерігачами відзначається особлива атмосфера любові, щирості та радості, що панувала серед присутніх на богослужіннях за участю папи, і що знов ми могли спостерігати на київських вулицях у листопаді-грудні 2004 р.

Візит Папи безумовно став прикладом максимального наближення Церкви у її містичному розумінні до пересічних людей, сприяв подоланню штучних меж між духовним і земним, розпочав відповідний процес, який продовжився на Майдані не лише через щоденні молитви, а через постійну присутність священнослужителів серед людей, які виступили на захист правди, причому перебування священнослужителів й у некомфортних умовах наметового містечка, й у доволі небезпечних місцях облоги Адміністрації. Мабуть найвищою нагородою, свідченням духовної близькості між священнослужителями та іншими людьми було скандування „Молодці!” після звершення молитви на сцені.

Папа посилив в українців гордість за власну історію та націю, що знайшло своє продовження у нечуваному раніше зростанні національної гідності, патріотизму серед десятків і сотень тисяч українців в кінці минулого року. А вивчення Папою української мови, володіння якою він наочно продемонстрував під час візиту, рівно як і знання історії України, її культури, поетів тощо –приклад й неабиякий виклик для багатьох вітчизняних християн, які через якісь духовні лінощі не бажають виходити за межі звичної зросійщеної субкультури.

А заяви Папи, про те, що його візит є „історичним мостом між Сходом і Заходом”, про два легеня Церкви в Європі дуже співзвучно одному з майданівських гасел - „Схід і Захід разом”, тим більш, що таке єднання справді можливе лише на духовних засадах, і саме Церква має відіграти свою консолідуючу роль задля національного примирення між різними регіонами України. „Вітаю всіх громадян України, незалежно від релігії та культури. Всі ви маєте спільну історію, спільні розчарування та надії... ” – заявив Понтифік. І сьогодні ці слова залишаються надзвичайно актуальними для нашого суспільства, штучно поділеного протягом минулого року на Схід та Захід внаслідок спрямованих дій представників режиму, заангажованої та упередженої діяльності багатьох засобів масової інформації, безвідповідальних заяв з боку окремих політиків та чиновників.

Візит Папи засвідчив колосальний духовний потенціал України, який не вдалося знищити десятиріччям безвірницького режиму й подальшому пануванню культу наживи. Наочно засвідчилось те, що будучи людьми постмодернового ХХІ сторіччя, багато українців, зокрема молодих, щиро шукає свою стежку до Бога. Зустрічі Папи з молоддю у Львові не завадив навіть проливний дощ, так само як й мороз не завадив людям відстоювати ідеали правди на київському Хрещатику, що ще й ще підкреслює внутрішню тягу багатьох сердець в Україні до духовного, чистого, справедливого. Мабуть про цей потенціал варто постійно пам ' ятати, плекати його, переймаючи багато справді передових речей з європейського досвіду, усвідомлювати те, що в плані духовних цінностей не Європа може служити зразком для України, а радше навпаки, що можливо саме Україні Господь приготував особливу роль у духовному пробудженні Європи.

В своєму першому слові в Бориспільському аеропорту Іван Павло ІІ зазначив: „Я прийшов до вас як друг вашого благородного народу, як брат у вірі, щоб обняти усіх християн, котрі в найважчих стражданнях зберегли віру Христову”. Під час зустрічі з урядовцями, політиками, бізнесменами Папа нагадав присутнім, що їхнє завдання – служити народу, та застеріг від спокуси використовувати владу для особистих і групових інтересів, процитувавши слова Володимира Мономаха про те, що правити – означає нести відповідальність за слабких, турбуватися про знедолених і не принижувати людей. Звісно, можна обмежитись тим, що сказати, що минула влада не прислухалася до цього заклику Понтифіка, але його слова залишаються надзвичайно актуальними й для влади теперішньої. Усвідомлення нею цих простих речей конче необхідно для того, щоб перемога у минулорічній боротьбі справді призвела до докорінних змін у житті нашого суспільства, а не стала просто перемогою одних вузькокорисливих політиків над такими ж самими іншими.

Іван Павло ІІ першим з церковних ієрархів такого рівня визнав помилки своєї Церкви у минулому, попросивши прощення за діяльність інквізиції, хрестові походи, засудження Лютера тощо. Враховуючи доволі непросту церковну історію України, жорстокі переслідування одних християн іншими – представниками панівних Церков ще навіть на початку минулого сторіччя, співучасть принаймні окремих священнослужителів Православної Церкви у нищенні радянською владою Української Греко-Католицької Церкви в середині ХХ ст., дуже хотілося б почути щось подібне з боку окремих наших вітчизняних Церков, що свідчило б про їх справжній духовний рівень, здатність визнати свої помилки, бо ж, якщо кажемо „що не маєм гріха, то себе обманюємо, і немає в нас правди!” Визнання ж помилок відкриває шлях до внутрішнього духовного оновлення, що в християнстві визначається словом „покаяння”: „Коли ми свої гріхи визнаємо, то Він вірний та праведний, щоб гріхи нам простити, та очистити нас від неправди всілякої” (1Івана 1:8-9). А також відкриває шлях до взаєморозуміння та справжнього духовного єднання.

Зміст послання Папи до українського народу під час візиту 2001 р. можна було б підсумувати так: „Все, що ви маєте зробити в Україні для її розбудови як незалежної та самостійної країни, має бути справою ваших власних рук. В цій справі ви маєте спиратися лише на власну мужність, власне завзяття та власне терпіння. І ця справа може бути успішною лише тоді, коли кожен буде дбати не про свої лише інтереси, а про інтереси усіх”.

Напередодні візиту газета „Обіжник” Львівської богословської академії писала: „Від місії Папи Івана Павла ІІ, від Католицької Церкви в цілому, українське суспільство очікує цілком конкретних суспільних ініціатив, які будуть спроможні надати йому духовну мотивацію, розхитати царство брехні та лицемірства”. А коментуючи візит Папи до України, Оксана Забужко зауважувала: ”Я хочу вірити і хочу сподіватися, що візит Папи принесе Україні Боже благословення. Те, що пряма апостольська благодать нарешті зійшла на українську землю, я думаю, це справді дуже важливо і це очистить Україну від того душевного і духовного бруду, який тут накопичувався”.

На думку Сандея Аделаджі, Помаранчева революція має початок в духовному світі, зокрема в молитвах вірних його церкви. Багато інших лідерів євангельських церков вважають, що передумовою пробудження листопада 2004 року стала проповідь Євангелії протягом останніх 13-15 років. В кожній з цих думок є правда. Але, можливо, правдою є й те, що принаймні однією з передумов Майдану став візит Папи у 2001 р.

Як пророчо для нашої країни звучать слова Понтифіка, сказані ним із трибуни Генеральної Асамблеї ООН: „Сльози цього сторіччя підготували ґрунт для нової весни людського духу”, - співзвучно з вакарчуковським „А за вікном майже весна”. Чи може вже справді весна?

Іван Павло ІІ відійшов до Господа, якого він щиро любив протягом усього свого життя, від якого черпав мудрість, натхнення та силу. Хто стане новим Папою? Яким шляхом піде Католицька Церква? Як це вплине на процеси в Україні? Яким взагалі буде ставлення нового Папи до України? Поступово ми будемо отримувати відповіді на ці питання, а поки що є добра нагода ще раз вчитатися в слова Івана Павла ІІ, замислитись над тим, що з них ми вже виконали, а що ще тільки маємо здійснити у нашому житті. І можливо ще раз подякувати Господа за Його вірного слугу Івана Павла ІІ.

Ю.Решетніков