МЫ победили !?????....... (записки оранжевого чиновника)


автор: Решетников Юрий Евгеньевич

p_reshetn.jpgНаписание этого текста откладывалось со дня на день, в тайной надежде, что сама его необходимость отпадет за ненадобностью, но ход развития событий приобретает такую направленность, что дальше молчать не представляется возможным… Со мной, да, наверное, и не только со мной, происходит самое страшное: потихоньку умирает надежда, именно та надежда, которая подпитывала меня все эти нелегкие дни «междувыборья». Скажу сразу, я был одним из очень немногих обитателей Дома правительства, кто уже 22 ноября пришел в здание с оранжевой лентой на рукаве, явно нарушая закон о госслужбе и повергая в шок обитателей этого Дома.

Блаженна людина, що Бога вчинила своєю твердинею...(Псалом 39:5)

Ісус же йому відказав: Чого звеш Мене Добрим?
Ніхто не є Добрий, крім Бога Самого.
Євангелія вiд Матвiя 19:17

Не надійтесь на князів, на людського сина...
Блаженний, кому його поміч Бог Яковів,
що надія його на Господа, Бога його...
Псалом 145:3, 5

Краще вдаватись до Господа, ніж надіятися на людину,
краще вдаватись до Господа, ніж надіятися на вельможних!
Псалом 117:8-9

Спочатку наведемо з деякими скороченнями один лист, отриманий минулого тижня, без згадування імена автора за проханням останнього. Зазначимо лише, що його автор один з високопоставлених чиновників, палкий прихильник В.Ющенка, порядна людина і висококласний фахівець. Отже:

МЫ победили !?????.......

(записки «оранжевого» чиновника)

Я бы сейчас много отдал бы, чтобы запечатлеть на пленку эти глаза…. У кого-то удивленные, округлившиеся до размеров пятикопеечной монеты, у кого-то восхищенно завидующие смелости, но у большинства, я подчеркиваю это, у большинства, - ненавидящие. Уже на следующей неделе мне шепнули на ушко, как принято в этом здании, что как только революция закончится, я пополню армию безработных… Да, это были прекрасные дни, полные надежд и страхов, чего там греха таить… Но они уже достаточно красочно описаны другими людьми, гораздо более профессиональными…

И вот теперь, сидя у себя в кабинете и глядя на оранжевый флажок, который гордо реет на моем столе вот уже три с половиной месяца, я спрашиваю себя, а что, собственно, изменилось вокруг? Только лица… К сожалению, и это я уже могу сказать с полной уверенностью, методы работы правительства не изменились.

1. Новые министры оказались не готовы к аппаратной работе . Оказалось, что одно дело писать законы, красиво выглядеть на трибуне, иметь сравнительно свободный жизненный график, а совсем другое дело умирать на работе с 8 до 23, практически не иметь выходных, подписывать, не побоюсь этого слова, горы документов, заниматься вопросами зарплаты и условий работы сотрудников и прочая, прочая, прочая...

2. Обещанная прозрачность в работе не состоялась.

По прежнему вопросы решаются по принципу, кто первый пришел попросить, тому и дали, т. е., абсолютно келейно и бессистемно. Обещанные общественные советы при министерствах так и не созданы, а зачем собственно? Без них все решается гораздо быстрее и отчитываться за свои действия не надо никому. Психология победителей начинает играть злую шутку с этим «послевоенным поколением». Похоже, им кажется, что они становятся истиной в последней инстанции и их мнение имеет немыслимую ценность. Попытки переубедить тщетны ... Старые хоть и понимали меньше, но прислушивались иногда к специалистам…

3. В стране начинается тихий саботаж? Да, во властных структурах должны работать профессионалы, но в наших условиях нельзя было оставлять в креслах тех, кто громко ненавидел старую оппозицию, а теперь тихо ненавидит новую власть. А таких, к сожалению, в нашем здании в высшем и даже среднем руководящем звене БОЛЬШИНСТВО... Да, профессионалы должны работать, независимо от «политической окраски», но не на руководящей работе, советниками, консультантами, но не более того. Иначе – тихий саботаж, который мы имеем сейчас. Самый яркий пример тому – ситуация на таможне, но, поверьте на слове, это происходит повсеместно. Дров в огонь подбрасывают и депутаты. Законопроекты, которые они сейчас направляют в Парламент, - великолепное оружие против новой власти. По сути своей они социальны донельзя. Во всех идет существенное увеличение социальных выплат (зарплаты, пенсии, пособия etc .), такое, что способно похоронить бюджет, макростабильность, а сними и новую власть очень надолго, если не навсегда… И попробуй оспорить эти глубоко социальные вещи…

4. Новое правительство и так хочет быть святее Папы Римского, включая в бюджет такие социальные выплаты , от которых у любого студента экономического факультета волосы должны встать дыбом… Ну люди же верят вам сейчас, они готовы подождать еще чуть-чуть, ну дайте же сперва экономике стряхнуть оковы чиновнического и налогового произвола! Конец будет либо макростабильности (инфляция захлестнет все) либо экономическому росту, читай предприятиям, прибыль которых пойдет вся на зарплату, не оставив ни копейки на развитие…

5. Решение сиюминутных проблем в ущерб системности …. Нельзя работать, латая дырки, надо начинать применять системный подход к делу. Смотрите, никто в правительстве не говорит о стратегическом планировании, ни министр экономики, у которого это должно быть наиглавнейшей задачей, ни министр финансов, не включили это в список своих приоритетов (ну да, у прошлых главным были цены на окатыши и сбор налогов на 3 месяца вперед, а у этих – права миноритарных акционеров, хотя это бесспорно важно, и бездефицитный бюджет любой ценой, пусть даже порезав все капитальные расходы).

« Вот так, страна, »- как пишет Татьяна Коробова… Мои друзья, знакомые, доброжелатели и недоброжелатели уже говорят мне, как ярому «оранжисту», ну что, дождался, получи результат…. И с каждым днем у меня все меньше и меньше аргументов, что все будет хорошо, что это – болезни роста…

Мне жаль, мне искренне жаль… Если бы вы знали, как же мне не хочется пережить еще раз то разочарование, которое пришло, когда рухнули надежды от горбачевской перестройки… Какая же все-таки красивая была оранжевая мечта: «оранжевое небо, оранжевое солнце…»…..

И все равно я верю, я не сдаюсь, я по прежнему цепляюсь за осколки здравомыслия и надежды. Той надежды, что развевала оранжевые знамена Майдана… Услышьте меня, люди наверху…

Я довго вагався, чи варто обнародувати його. У середині минулого тижня я ще пересилав його у закритому форматі лише своїм найближчим друзям, не бажаючи певним чином підігрувати опонентам нової влади. Але останні події, вірніше навіть не події, а спілкуваннями з людьми, в тому числі з тими, хто ще з літа, незважаючи на погрози і реальну небезпеку їхньому життю, агітував за кандидата на посаду Президента України В.Ющенка, а потім, незважаючи на ту саму небезпеку плюс мороз, з першого дня стояв на Майдані, виборюючи його перемогу і такі очікувані зміни як в системі влади, так й у всьому нашому житті, спілкування, в якому наочно звучала одна тенденція, спонукали мене повернутися до цитованого листа та до цієї теми. Бо ім'я цій тенденції – РОЗЧАРУВАННЯ.

В певному сенсі, не відбувається нічого несподіваного. Розчарування завжди є можливим наслідком ейфорії, але завжди неприємним. В даному випадку, коріння сучасного розчарування полягає в тому, проти чого неодноразово застерігає Святе Письмо – Біблія, а саме в надії на людину. Ще з літа можна було почути, навіть в християнському середовищі, мовляв, прийде Ющенко і вирішаться усі наші проблеми. Ще більше це сподівання жило на Майдані.

Мабуть, ті, хто тими морозними днями і вечорами був в центрі Києва, пам'ятають, як ми годинами могли стояти на морозі, очікуючи приїзду Віктора Андрійовича або Юлії Тимошенко, як вслухувались в їхні слова. І водночас я пам ' ятаю про те, як спостерігаючи за такою надією, беззастережною, щирою, в самому доброму сенсі дитячою, на В.Ющенка та його команду, в серцях принаймні окремих християн починала зріти тривога, пов 'язана із усвідомленням наслідків покладання надії на людину, а не на Бога. Саме тому для нас, християн Майдану, по особливому звучали слова „Слава Богу” з вуст Віктора Андрійовича, нагадування присутнім іншими політиками чи митцями з його оточення того простого факту, що те, що відбувається, це не стільки результат людських зусиль, скільки ласки Божої, так багато важило розуміння керівників акції необхідності Божого благословення, результатом чого були щоденні ранкові молитви на сцені Майдану на початку кожного нового буремного дня.

Потім була радість перемоги, надії на скорі зміни, на прихід якісно нових облич в органи влади всіх рівнів, якесь очікування чуда від того, що переможці нарешті зайняли високі кабінети на Банковій та Грушевського. Хоча окремі християни у цей час загальної ейфорії нагадували про те, що тепер за представників нової влади треба молитися набагато більше ніж тоді, коли тільки виборювалася перемога. Адже почалось найбільш важке: щоденна рутинна робота, набагато складніша порівняно з революцією, адже спокус для тих, хто при владі, набагато більше, ніж для інших, адже нова влада отримала колосальний кредит довіри і є відповідальною за нього перед Богом, перед народом України, перед усіма тими, хто жертвував своїм здоров'ям і був готовий пожертвувати своє життя, щоб привести її до влади. Тим більш, що Господь дав новій владі дуже мало часу для реалізації сподівань мільйонів людей – менше року, і якщо ці сподівання людей не знайдуть свого підтвердження у діях влади – цілком реальною є реставрація її опонентів через вибори наступного року.

А далі почали звучати тривожні дзвіночки про те, що не все відбувається так, як представлялося там на Майдані. Що нова влада, насправді є відносно новою, зважаючи на кількість по-справжньому „старих” облич. Що у „нових” дуже тісні зв'язки із „старими”: скажімо, деякі „нові” зовсім не проти продовження активної державної діяльності „старого” Азарова (до речі, одна з причин, чому я був рішуче налаштований проти Януковича – наявність в його команді Азарова, з проштовхуванням останнім ЄЕПу, сумною славою наших податківців тощо), а піком стало призначення Кременя заступником Державного секретаря (цікаво, чи зберігся запис Всеукраїнського студентського віче 16 жовтня минулого року, в тому числі про те, як високопоставлені освітяни боролися з інакомислячими у студентських лавах. Чи може пан Кремень про це навіть не здогадувався?). Що деякі „нові” зовсім не поспішають розлучатися і з бізнесом (хоча це декларувалося Президентом), хоча формально це не їх бізнес, а їх дружин (можливо це нове прочитання відомого майданівського гасла – „рідні у нас багато, нас не подолати”?), і з депутатськими мандатами (хоча цього вимагає закон). Що методи роботи високих канцелярій залишаються тими ж самими (знаю по собі, оскільки декілька моїх листів на предмет „Як нам розбудувати Україну”, направлені на адресу самих високих кабінетів, врешті-решт опинялися в уже напівліквідованій державній інституції). Що деякі заяви і дії нових міністрів, ставлять питання щодо їхньої відповідності третій складовій тріади „порядність-патріотизм-професійність”. Що на районному рівні взагалі нічого навіть і не думає змінюватися, хіба що крім переодягання місцевих посадовців – заміни синьо-білих шаликів на помаранчеві – та зміни партійної прописки – вчора це була СПДУ(о), чи Регіони, чи на крайній випадок „Єдність”, а сьогодні вже „Солідарність”, ПППУ чи „Батьківщина” (мабуть це вже не так актуально, оскільки з'явився більш привабливий дах – Народний союз „Наша Україна”. А цікаво, як в ній почувають себе ті, які дійсно боролися за перемогу В.А.Ющенка на минулорічних виборах, поруч із тими, хто боровся і проти Ющенка і проти них самих, і належав, скажімо, до тієї ж самої „Єдності”?). Не знаю, можливо в інших місцях краще, але я суджу по Києву.

Всі ці дзвіночки в певному сенсі нейтралізувалися наявністю справді народного Президента, його відкритістю і доступністю. З якою гордістю не за себе, а саме за В.А.Ющенка, розповідали очевидці, що з ним можна просто зустрітися, коли він приїжджає до Секретаріату, що перш ніж зайти до себе, він обов'язково підійде і коротко, але поспілкується з тими, хто його чекає. А отже жило сподівання, що все це – якісь епізодичні негаразди, про які Президент може навіть і не знає, а значить можна прийти до Секретаріату, дочекатися його приїзду, поспілкуватися з ним, і всі проблеми вирішаться.

Але минулого тижня, коли кияни стояли біля Секретаріату, вимагаючи змін у міській та районних адміністраціях і сподіваючись, що Президент вирішить це питання, адже „Ющенко – за народ, народ – за Ющенко”, Президент не вийшов до них. Треба було бачити ці очі, повні невимовним сумом, чути цю інтонацію, з якою говорилися ці прості на перший погляд слова: „Президент до нас не вийшов”. Більше того, з'ясувалося, що він вже кілька днів не спілкується з людьми, які збираються біля Секретаріату. Що помічник одного з ну дуже високопоставлених зараз чиновників, керівника одного з відомств, а в недалекому минулому народного депутата України, на дзвінок особистого знайомого цього чиновника може відповісти: „А такий-то з пересічними людьми зараз не спілкується” (цікаво, це знахабнілість помічника, чи констатація реального стану речей? Але навіть якщо перше, це не велике полегшення, адже світа грає короля). Все це викликає якийсь шок. Те, що можливо навіть не помітили б з боку Кучми чи Януковича, що сприймалося б як нормальний стиль поведінки для них і їх команд, абсолютно по іншому сприймається, коли виходить з боку Ющенка чи представників нової влади. Сприймається, як щось протиприродне, як якась зрада по відношенню до почуттів тих, хто так щиро їм повірив. Тому замість надії до багатьох приходить розчарування.

Але насправді нічого особливого не відбувається. Розчарування, це як раз те, чого боялися дехто з християн, причому з тих, які теж стояли за правду на Майдані, спостерігаючи за людськими сподіваннями на Ющенка. Ніколи ще ігнорування Божих законів, не відміняло їх дії, і не вело до блага. А Господь як раз й попереджує нас про небезпеку сподівання на людину. Адже в такому випадку об 'єкт нашої надії, такий самий, як і ми, з усіма властивими нам недоліками, слабостями тощо. Ніхто з людей не є досконалим, ніхто не є гідним безкрайньої надії на нього. Це дуже ясно висловив Христос у своїй відповіді на звернення до нього, як до „Учителю Доброго”: „Ніхто не є Добрий, крім Бога Самого”. Зазначимо, що сам Христос як Боголюдина мав повне право на такий титул, але привернув увагу свідків цієї розмови на те, що досконалість властива Богу, а не людям. А тому кожна людина може помилятися, більш того – має право на помилку, може навіть невмисне, але не виконати наших сподівань тощо. Тому не варто занадто засуджувати і чинного Президента, і його оточення – вони є людьми. Незважаючи на весь кредит нашої довіри, який вони отримали, вони залишились людьми. Такими ж як і інші: недосконалими, далеко не всезнаючими, доступним для помилок і спокус. Можливо, усвідомлення цього простого факту, допоможе подолати розчарування, не впасти в зневіру, але „зміцніть руки охлялі, і підкріпіть спотикливі коліна” і допоможе не слабнути нашим рукам. Бо легко впасти в зневіру, набагато важче боротися за свою надію. А ця боротьба зовсім не закінчилась, тим більш якщо є приводи для розчарування. Віктор Андрійович, його команда, так само як і раніш, потребує нашої підтримки. В пергу чергу молитовної, якщо ми говоримо про християн, а також і підтримки нашою діяльністю та нашою активною громадянською позицією. До речі остання зовсім не означає загального і добре відомого „одобрямсу”, але припускає і можливість критики помилкових дій влади врешті-решт в інтересах цієї ж самої влади.

В розчаруванні ж, зневірі є щось від лукавого, бо в духовному сенсі вони перешкоджають людині шлях до Бога. В наших реаліях в них зацікавлена лише „нова опозиція”, для якої реставрація можлива лише за умови розчарування людей у новій владі. І для цього опозиція буде робити все: і критикувати кожен крок влади, і провокувати її на непродумані кроки, і саботувати її діяльність. Адже опозиція - це не обов ' язково ті, які відверто заявляють про свої опозиційні до нової влади погляди. Величезна, і мабуть більш небезпечна і шкідлива, кількість тих, які переодягнулися в помаранч, щоб залишитися на своїх посадах, а якщо вдасться, то і піднятися вище, але насправді, в душі так і залишились „синьо-білими”.

І в цьому сенсі навіть громадські акції минулого тижня біля стін Київської мерії та Державного секретаріату не є зайвими при усій зовнішній непродуктивності. Адже вони нагадують владі, що не тільки вона є „новою”, але й народ вже не є „старим”, а отже є певним застережним заходом проти спокуси для влади стати „новою” лише за назвою, а не за внутрішньою сутністю.

І все ж таки хотілося, щоб Віктор Андрійович приділяв хоча б п'ять хвилин для того, щоб підійти до людей і поспілкуватися з ними (а ми будемо молитися, щоб Господь дав сил його охороні), щоб знахабнілі чиновники, навіть наближені до того чи іншого нового посадовця, отримували префікс „екс”, щоб нові урядовці кожного дня дивилися на фото, які зафіксували очі людей на Майдані – очі надії, і просили у Бога мудрості, як не допустити чогось, що може розчарувати цих людей, бо „кому багато повірено, від того ще більше жадатимуть” (Єв. від Луки 12:48). Врешті-решт, це є в їхніх же інтересах, бо саме народна підтримка залишається їхньою силою і на майбутніх виборах.

А закінчити хочу цитатою ще з одного листа теж висококласного чиновника, теж глибоко думаючої людини, яка розділяє тривогу автора першого листа: „ І все одно: СВОБОДУ НЕ СПИНИТИ!”

Юрій Решетніков, к.філос.н., пастор,
учасник Помаранчевої революції
(Майдан, наметове містечко, намет „Центр молитви” 22 листопада - 8 грудня),
учасник ранкових молитов на сцені Майдану,
секретар дільничної виборчої комісії 26 грудня у м. Запоріжжі.