Євангельські віруючі та війна


автор: Решетников Юрий Евгеньевич

p_reshetn.jpg14 листопада в приміщенні Свято-Успенського собору Києво-Печерської лаври відкрилася невелика, але дуже цікава виставка "Православна Церква в роки Другої світової війни", присвячена 60-річчю перемоги у Великій вітчизняній війні. Виставка стала результатом спільних зусиль Національного Києво-Печерського історико-культурного заповіднику, Меморіального комплексу "Національний музей історії Великої вітчизняної війни 1941-1945 років", Української Православної Церкви за підтримки Міністерства культури та туризму України. Крім того матеріали для виставки було надано Центральним державним кіно-фото-фоноархівом України ім.. Г.С.Пшеничного, музеєм "Християнська Одеса", бібліотекою ім. О.Ольжича.

Як свідчить сама назва, виставка розповідає про історію Руської Православної Церкви у воєнний період. Проте деякі експонати, наприклад, підсумок для Біблії одного з бійців, змушують замислитися над тим, що можливо окремі її герої, що дивляться на нас з пожовклих світлин, могли належати не обов’язково до Православної, але й до протестантських церков.
Церква у роки війни. Церква і війна... Здається абсолютне протиприродне співставлення. Проте війна, на жаль, є невід’ємною частиною земного людського буття (не лише у минулому, згадаймо лише Ірак, Ліван, Сьєра-Леоне, де несуть службу українці), а отже Церква вимушено є дотичною й до неї, як до будь-якої іншої сфери життя людини. А це відповідно викликає необхідність богословського осмислення як питання самої війни, так і дотичних питань, зокрема військової служби.

Слід сказати, що ставлення євангельських віруючих до військової служби ніколи не було однозначним. Починаючи з самого раннього періоду існування євангельських церков в Україні та Росії, перевага надавалась позиції про обов’язковість військової служби на загальних засадах, але разом з тим в церквах допускалися й інші позиції з даного питання. Можна констатувати наявність принаймні трьох поширених позицій з цього приводу, в чому можна побачити практичну реалізацію принципу незалежності помісної громади, що призводило до того, що з даного питання кожна окрема громада (і навіть кожен окремий віруючий) могли мати власну позицію.

Перша з них, як вже було зазначено, полягала у прийнятті обов’язковості військової служби на загальних умовах. Згідно з Посланням апостола Павла до римлян (13 розділ) за державою визнавалося право й обов’язок захищати своїх підданих від ворогів, в тому числі збройним шляхом. Це розглядалося як виконання Божих настанов, а отже віруючі визнавалися зобов’язаними у випадку необхідності також брати участь у захисті держави та її підданих. При цьому заповідь "Не вбивай" (Вихід 20:13) тлумачилася в тому сенсі, що вбивство є забороненим у приватному житті, але ця заповідь не поширюється на сферу державного порядку, дозволяючи озброєний захист батьківщини. Саме ця позиція містилася у переважній більшості євангельських віросповідних документів.

Інша позиція полягала у тому, що військова служба визнавалася можливою для євангельських вірсуючих лише за умови неучасті віруючих у безпосередньо бойових діях (тобто мова йшла про службу в допоміжних підрозділах без зброї в руках). З одного боку, прихильники цієї компромісної позиції базувалися на тому, що Христос проповідував любов до ворогів, отже військова служба, а тим більш участь у військових діях, тобто участь у вбивстві навіть ворогів є гріхом, якого потрібно уникати. Таким чином, служба із зброєю в руках, тобто з потенційним знаряддям вбивства, також вважалася гріховною справою. З іншого боку, на формування цієї позиції впливав загальний принцип покори державній владі, що передбачає й участь у захисті батьківщини. Таким чином, враховуючи ці вихідні позиції, приходили до того, що військова служба, хоча і є небажаною, але є можливою, за умови, що віруючий не буде брати участь безпосередньо у військових діях і буде проходити службу без зброї.

Найбільш радикальна позиція, базуючись на буквальному розумінні заповіді "Не вбивай" – тобто не вбивай у будь-яких випадках, навіть й на війні, той же, хто вбиває – грішить і несе за це відповідальність перед Богом - визнавала військову службу принципово неможливою для євангельських віруючих, оскільки будь-яка війна визнавалася вбивством, а усі люди вважалися братами, вбивати яких було гріхом. З іншого боку, прихильники цієї позиції вважали, що якщо усі відмовляться від зброї, то й війн більш не буде. Під час війни така позиція призводила до проповіді непротивленства. Слід зазначити, що вказана позиція була найменш поширеною в середовищі євангельських віруючих. Наявні ж дані про їхню відмову від військової служби свідчать саме про те, що вони були поодинокими, викликаними радше особистою позицію з даного питання окремих віруючих або окремих громад, аніж позиціями союзів. З іншого боку, ціла низка документів свідчить про те, що під час Першої світової війни євангельські віруючі на загальних умовах служили в армії, в тому числі в підрозділах, що брали безпосередню участь у військових діях. Патріотизм євангельських віруючих не обмежувався військовою службою, але проявлявся у наданні допомоги при перевезенні військ, зборі матеріальних пожертв для родин військових, створенні лазаретів для поранених.

В умовах братовбивчої громадянської війни євангельські віруючі в цілому займали позицію нейтралітету і всіляко намагалися уникати участі у військових діях. Тому в цей час в їхньому середовищі стали переважати пацифістські позиції, які підживлювалися наданою радянською владою можливістю щодо звільнення від військової служби через релігійні переконання. Однак вже у середині 20-х років під тиском влади вони були вимушені офіційно визнати обов’язковість для членів своїх церков військової служби (зазначимо, що це визнання фактично призвело до розколу в їхньому середовищі). Але на практиці дане питання було віднесено до питань совісті кожного окремого віруючого. Тому реально продовжували існувати (в тому числі і в роки Великої вітчизняної війни) зазначені вище три позиції з цього приводу, але випадки категоричної відмови від військової служби були вже поодинокими. Переважна ж більшість віруючої молоді проходила строкову військову службу. При цьому значну роль грало і ставлення до присяги. Визнання присяги неможливою для християнина, яке становило переважаючу позицію, обумовлювало направлення більшості віруючих на службу в будівельних військах або у допоміжних підрозділах.

Водночас у роки Великої Вітчизняної війни євангельські віруючі на практиці засвідчили свій патріотизм та свою спорідненість з усім народом. Вже 28 червня 1941 р. керівництво Союзу євангельських християн закликало вірних виступити на захист Батьківщини; у першій рік війни жінки керівників ЄХБ звернулися до усіх жінок-членів громад ЄХБ із закликом допомагати пораненим і сиротам, жертвувати речі для бійців радянської армії, самовіддано працювати у тилу [Архів ВРЄХБ. – Папка 1/1. – Документи 148-149, 159 (Див. додатки 1-3)]. 1942 р. представники союзів баптистів та євангельських християн підписали лист-звернення до всіх євангельських віруючих. В цьому листі було викладено погляд на війну з християнської точки зору: «Небезпека для справи Євангелії знову велика: християнству загрожує нова – фашистська релігія; дорогому для всіх християн імені Христа Німеччина бажає протипоставити ім'я свого кривавого фюрера. Хай кожен брат і кожна сестра виконує свій обов'язок перед Богом та перед Вітчизною... Будемо ми, віруючі, кращими воїнами на фронті та кращими працівниками у тилу! Любима Батьківщина повинна залишитись вільною!» [Там само. – Документ 156 (Див. додаток 4)]. Всесоюзна Рада ЄХБ закликала віруючих провести спеціальний збір коштів для допомоги населенню, постраждалому від окупації, а віруючі окупованих територій закликалися до того, щоб вступати у лави партизан і надавати їм усіляку допомогу [Там само. – Документи 147, 150 (Див. додатки 5-6)]. У 1943 р. керівництво ЄХБ звернулося до громад із закликом зібрати 100 тисяч карбованців для будівництва санітарного літака для діючої армії [Там само. – Документи 152-153 (Див. додатки 7-8)].

Необхідно зазначити, що соціально-політичні погляди для євангельських віруючих традиційно являли та являють щось більше за прості міркування, оскільки вони знаходять свою безпосередню реалізацію у повсякденному житті, формуючи модель життя як окремих віруючих, так й цілих громад. У зв’язку з цим можна додати, що вказані погляди доволі часто проходили перевірку на щирість несприятливими зовнішніми умовами. Так, протягом усієї історії вітчизняного євангельського руху за відмову від присяги чи військової служби віруючі зазнавали переслідувань, причому під час Великої Вітчизняної війни пацифістські погляди коштували багатьом з них життя.

Слід зазначити, що вітчизняні євангельські віруючі завжди підтримували боротьбу за мир у всьому світі, вважаючи це богоугодною та суспільно-корисною справою. Зазначимо, що на світовому рівні боротьба за мир була одним з напрямків соціальної активності баптизму, ще починаючи з Другого всесвітнього конгресу баптистів у 1911 році. Проте існувала й інша позиція, що активність у боротьбі за мир є зайвою для віруючих, оскільки є одним з проявів політичної боротьби. Водночас такі погляди критикувалися офіційним керівництвом церков як крайні та такі, що не відповідають христовій заповіді "Будьте миротворцями".

Що стосується ставлення до військової служби у середовищі євангельських віруючих протягом останніх п’ятнадцяти років, то необхідно зазначити, що вони позитивно сприйняли надану їм Українською державою можливість альтернативної (невійськової) служби. Водночас, питання альтернативної служби ще раз наочно засвідчило відсутність єдиного ставлення у євангельському середовищі до військової служби. Так, відомо, що далеко не всі призовники з числа вірних євангельських церков використовують своє право на альтернативну службу, а вважають за краще з різних міркувань проходити звичайну строкову військову службу. Також відомо і про наявність християнських організацій з числа військовослужбовців, наприклад, ВГО "Об’єднання християн-військовослужбовців України", яка об’єднує, зокрема, й офіцерів-християн, тобто професійних військових. Також відомо, що євангельські віруючі послідовно виступають за впровадження інституту капеланства у Збройних Силах України. Водночас декларування того, що віровчення євангельських церков унеможливлює військову службу, що власне і дає право на альтернативну службу, входить в протиріччя як з можливістю існування християн – професійних військових, так й з прагненням впровадження капеланства, оскільки служба капеланів є певним різновидом військової служби, а по-друге, пацифісти під час духовної роботи з військовослужбовцями, за ідеєю, мають передавати їм свої пацифістські погляди, що навряд чи відповідає інтересам держави. Отже у випадку запровадження капеланства більше шансів на службу капеланами мають представники тих церков, віровчення яких однозначно визнає військову службу можливою для своїх вірних.

З іншого боку, необхідно визнати, що порушені у статті питання, так само як і інші питання соціально-політичного плану знайшли поки що недостатнє осмислення на богословському рівні у вітчизняному євангельському середовищі. Наочним свідченням цього є й відсутність соціальних концепцій або інших подібних документів українських євангельських церков. Натомість протестантські церкви Росії 2003 р. прийняли спільну Соціальну позицію протестантських церков Росії. Зрозуміло, що з багатьох причин соціальні позиції українських та російських протестантів щодо багатьох питань мають доволі високий рівень подібності.

Отже, що стосується нашого питання, то Соціальна позиція протестантських церков Росії визнає війну одним з самих трагічних наслідків гріхопадіння. Саме у гріховності людської природи полягає пояснення виникнення збройних конфліктів та насильства. Відповідно, війни перестануть бути складовою людської історії лише за часів царювання Христа і подолання людської гріховності. Виходячи із значних негативних наслідків воєнних дій, протестанти засуджують пропаганду війни та дії, що можуть вести до розв’язання війни, а з іншого боку, вважають необхідним сприяти як попередженню збройних конфліктів, так й припиненню вже існуючих. Відповідно вони, базуючись на словах Христа "Блаженні миротворці", підтримують миротворчі зусилля урядів та інших інституцій, а також заходи, спрямовані на примирення колишніх противників (в контексті надзвичайно актуальної для українського суспільства питання примирення ветеранів радянської армії та УПА, здається, що така позиція російських протестантів мала б для вітчизняних віруючих добрим прикладом для наслідування). Водночас вони заявляють про свою готовність брати участь в захисті Батьківщини у випадку такої необхідності та надавати необхідну допомогу жертвам збройних конфліктів. При цьому визнається необхідність існування збройних сил для забезпечення безпеки держави та її громадян, а військова служба християн розцінюється як чинник, що позитивно впливає на внутрішній клімат у військових колективах. Водночас декларується повага й до іншої точки зору, а саме щодо можливості для християн лише служби без зброї або альтернативної служби. Також Соціальна позиція декларує прагнення протестантських церков щодо розвитку співпраці із збройними силами в напрямку духовної турботи про військовослужбовців-християн та сприяння виховній роботі у військових підрозділах.

Здається, що осмислення природи війни та питання ставлення до військової служби потребують свого подальшого обговорення в євангельському середовищі і закріплення в соціальних концепціях чи інших подібних документах євангельських церков.
І наостанок повертаючись до виставки. Думаю, що кожен, хто відвідає її, не пожалкує про втрачений час, але отримає добру поживу для роздумів.


Юрій Решетніков,
к.філос.н.